Сім чудес України

Заповідник «Кам'янець» (Кам'янець-Подільський)

Кам’янець-Подільський – одне з найдавніших міст України з майже тисячолітньою історією. За кількістю історико-архітектурних пам’яток місто поступається лише Києву та Львову, підтвердженням цього є навіть те, що Кам’янець одне з 7 чудес України. Найважливішу роль в цьому відіграє історія, тобто люди, час та події. Однією із установ, що зберігає та вивчає історію, є  музей.

Кам'янець-Подільський державний історичний музей-заповідник широко і всебічно пропагує історію міста, культуру Поділля, його внесено до міжнародного реєстру визнаних у світі музеїв. Він один із 100 найвідоміших музеїв України.

Загальна музейна площа сягає 2 тис м (кв), де розміщено унікальні колекції археології, нумізматики, живопису, графіки етнографії, історичних документів і фотографій, які відтворюють етапи розвитку краю з глибокої давнини і до наших днів.

На сьогоднішній день музей розміщується у шести об’єктах:
Ратуша – колишній польський магістрат, пам’ятка архітектури XIV-XVIII ст.

Картинна галерея – приміщення колишньої духовної семінарії, пам’ятка архітектури XVIII ст.

Відділ старожитностей – в минулому вірменський торговий дім, пам’ятка архітектури ХVІІ ст.

Кафедральний костел св. Апостолів Петра і Павла – пам’ятка архітектури XV-XVIII ст.

Фортеця – уособлення фортифікаційного мистецтва, пам’ятка архітектури ХІІ-ХVІІІ ст.

Міська (Вірменська) криниця – На кінець ХVІІ століття це була неймовірна робота, з тим розрахунком, що майже ніякого технічного устаткування не було. Зараз приміщення Вірменської криниці використовується як виставкова зала

Києво-Печерська Лавра (Київ)

Києво-Печерська Лавра є унікальним і одним з найбільших чарівних місць. Києво-Печерська лавра - це видатний пам'ятник не тільки слов'янської, але й загальносвітової культури, яка входить до "Списку Всесвітньої Культурної Спадщини ЮНЕСКО".

Поява Києво-Печерського монастиря обумовлена політичними, економічними, соціальними та культурними наслідками хрещення Київської Русі у 988-989 рр. У "Повісті минулих літ", автором якої є інок Печерської обителі Нестор, сказано, що у 1051 р. подвижник Антоній заснував у печері монастир. Повернувшись із Святого Афону, Антоній довго ходив по монастирях рідної землі, та не знайшов для душі своєї гідного місця, тому вирішив усамітнитися у давній печері неподалік від княжого села Берестове. Аскетичний спосіб життя Антонія уславив його по всій Русі. Коло нього почали збиратися однодумці, яких Антоній і постригав в іноки. Коли кількість братії досягла 12 осіб, прп. Антоній поставив ігуменом Варлаама, а сам у 1062 р. переселився на сусідній пагорб і викопав там нову печеру. Так виникли печери, пізніше названі Ближніми і Дальніми. Коли число братії зросло до 100, князь Ізяслав, на прохання прп. Антонія, подарував ченцям гору над печерами, де було побудовано першу дерев'яну церкву. Так був створений монастир. Печери ж перетворилися на місце поховання.

29 вересня 1926 р. ВУЦВК і Рада народних комісарів УРСР прийняли постанову "Про визнання колишньої Києво-Печерської лаври історико-культурним державним заповідником і перетворення її на Всеукраїнське музейне містечко". Сам же монастир був закритий, ченців виселили, релігійне життя припинилося. Великого лиха і руйнації завдала Велика Вітчизняна війна. 3 листопада 1941 р. було висаджено у повітря Успенський собор. Потужній вибух викликав тріщини у фундаменті споруд. Після війни, протягом 1960-1980-х років, йшли відновлювальні та ремонтно-реставраційні роботи. У 1970-1990-х роках Інститутом археології АН України на території Заповідника та в печерах проводилися археологічні розкопки и наймасштабнішими дослідженнями лаврських печер. Учені відкрили невідомі ходи й різні приміщення, виявили велику кількість написів на стінах, фрагменти настінного живопису, а також різноманітний археологічний матеріал. Сьогодні Національний Києво-Печерський історико-культурний Заповідник - найбільший музейний комплекс України, де зосереджено 144 споруди, 122 з яких - пам'ятки історії і культури. Серед них - 2 унікальних підземних комплекси, храми, пам'ятки архітектури XI-XIX ст., виставкові приміщення.

Софіївка (Умань)

У старовинному українському місті Умані є мальовничий, гідний великого подиву, куточок, який цілком справедливо здобув право називатися чудом України, перлиною України. Такою перлиною є дендрологічний парк Софіївка Національної Академії наук України - видатне творіння кінця XVIII-початку XIX ст., поема з каменю, води, зелені, архітектурних споруд і скульптур. Парк, що розкинувся на площі близько 170 га, і сьогодні вражає відвідувачів своєю неповторною красою та загадковою романтичністю.

Парк Софіївка був створений власником міста Умані польським магнатом Станіславом Щенсним (Феліксом) Потоцьким як подарунок красуні-дружині, гречанці Софії Вітт-Потоцькій. Автором топографічного й архітектурного проекту і керівником будівництва парку було призначено талановитого польського військового інженера Людвіга Метцеля, а безпосередньо виконали всі роботи в парку народні майстри- умільці Уманщини. Місце для будівництва Софіївки було вибране дуже вдало: невеликий струмок, здавна прозваний Багном (пізніше річка Кам'янка), столітні дуби, яруги і природні джерела кришталево чистої води, нагромадження кам'яних брил .

У 1929 році парк оголошено державним заповідником. Йому надається статус самостійної установи, яка кілька разів передається в підпорядкування різних відомств. З 1955 року парк підпорядковується Академії наук України. Сьогодні Софіївка є цінним науковим і культурно-освітнім центром .З 1991 року їй надається статус науково-дослідної установи НАН України. Кожний куточок парку овіяний міфами й легендами стародавньої Греції та Риму, пов'язаний з переказами та романтичними історіями про сімейне життя Потоцьких. З якого б ви боку не зайшли до парку, він скрізь прекрасний!

Софія Київська (Київ)

ХХ ст. відкрило музейну сторінку в історії пам’ятки. У 1934 р. уряд радянської України прийняв постанову про створення Софійського заповідника. У Соборі були проведені великі дослідницькі та реставраційні роботи, завдяки яким відроджено цілісний стінописний ансамбль першої половини ХІ ст.

Крім давніх мозаїк і фресок, відкрито та реставровано фрагменти розписів ХVII – XVIII ст., які мають свою художню цінність. У місцях втрат мозаїк і фресок, а також розписів XVII – XVIII ст. залишено олійний живопис ХІХ ст. для збереження іконографічної єдності ансамблю.

Велика увага приділяється збереженню та експонуванню живопису, здійснюється регулярний контроль за температурно-воложистим і світловим режимами, вивчається їх вплив на живопис.

У приміщеннях підтримуються відповідні мікрокліматичні умови. Проведено дослідження впливу вібраційних навантажень, зокрема на відшаровування від стін стародавнього тиньку внаслідок звучання дзвонів та співу.

У 1987 р. Міжнародне журі Гамбурзького фонду присудило Заповіднику Європейську Золоту медаль за збереження історичних пам’яток.

У 1990 р. Софійський собор разом з ансамблем монастирських споруд XVIII ст. на його подвір’ї занесено до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

З 1994 р. Заповідник має статус Національного. Він є одним з найбільших музейних закладів України. До його складу, крім Софійського собору з ансамблем монастирських споруд, входять й інші пам’ятки світового значення: Золоті ворота, Кирилівська та Андріївська церкви – в Києві, Судацька фортеця – в Криму.

На виконання Указу Президента України від 30 грудня 2005 р. здійснено великий комплекс заходів щодо відродження Софії Київської як загальнонаціонального духовного центру. Великого резонансу отримали грандіозні ремонтно-реставраційні роботи останніх років: повернення до життя Дзвіниці, Хлібні, Будинку митрополита, реставрація мозаїк Софії, іконостаса, повна реконструкція та встановлення майже знищених у 30-ті рр. ХХ ст. Царських врат, відкриття в Софії унікального живопису капели Мазепи тощо.

Херсонес Таврійський (Севастополь)

Херсонес Таврійський – унікальна історико-археологічна пам'ятка України, давньогрецьке місто-держава на південному заході Кримського півострова. Протягом двох тисяч років місто було помітним осередком античної і візантійської культури на кордоні з безкраїм варварським світом. У 1996 р. за рішенням ЮНЕСКО Херсонес Таврійський занесено до ста найвидатніших пам'яток світової культури.

Херсонес виник наприкінці VI ст. до н.е. і проіснував до початку XV ст. н.е. Протягом двох тисячоліть, за часів розквіту стародавньої Греції, Риму та Візантії, Херсонес був значним центром культури на Кримському півострові. Херсонес відіграв також особливу роль у взаємовідносинах між Візантією та Київською Руссю, а також був провідним центром розповсюдження християнства на східнослов'янських землях.

Місто було огороджене могутніми оборонними стінами і розплановане за схемою, поширеною тоді в грецькому та римському світі. До наших днів збереглося багато давніх споруд. Серед них елліністичний театр, римська цитадель, середньовічні християнські храми, житлові квартали, вулиці, гончарні майстерні, рибозасолованне обладнання, колодязі та ін.

Околиці міста були заселені різноманітними племенами, мирними та ворожими, а в середні віки, коли Херсонес набуває статусу християнської столиці півострова, навколо нього з'являється безліч монастирів та скитів, а також знамениті печерні міста. В кінці XIV століття навала кочівників поклала кінець існуванню міста, а його руїни поховала земля.

Лише в 1827 році на цьому місці розпочалися розкопки, які майже відразу принесли Херсонесу ще одну назву - "Руська Троя". Територія досліджується археологами уже 170 років. За цей час відкрито більше третини міста. Серед археологічних знахідок є унікальні предмети - присяга громадян Херсонеса, декрети, фрески, мозаїки, шиферні ікони християнських храмів, написи-присвяти, численні побутові предмети. Загалом музейні зібрання заповідника нараховують понад 200 тис. експонатів.

Комплекс пам'яток, що входить до складу заповідника "Херсонес Таврійський", має не тільки національне значення, а і міжнародне. До його складу входять: 5 археологічних комплексів - городище Херсонеса Таврійського, некрополь Херсонеса в Карантинній, фортеця Чембало, фортеця Каламіта, античні земельні наділи та садиби; 11 пам'яток архітектури на території городища та фортеці Каламіта.

Хотинська фортеця (Хотин)

Хотинська фортеця – свідок численних війн та баталій. Протягом століть вона була центром розвитку ремесел і торгівлі, культури та економіки. Ця середньовічна красуня може багато розповісти тому, хто побажає вислухати її...

Не випадково скелястий мис над Дністром наші предки називали «Хотінь». Назва міста походить від дієслова «хотіти», оскільки мис був бажаним та надійним місцем для давніх поселенців. Завдяки міцній твердині та вигідному розташуванню Хотин став центром розвитку ремесел і торгівлі, які, своєю чергою, сприяли розквіту його культури та економіки. Місто було важливим пунктом у європейсько-азійській торгівлі.

Розташований на основних транспортних магістралях, Хотин завжди привертав увагу завойовників. З метою захисту від них була споруджена фортеця, яка пережила століття і бачила під своїми мурами полчища воїнів Османської імперії, повстанців Мухи, народних месників Дитинки, вояків Дмитра Вишневецького (Байди), Петра Дорошенка. Під час Визвольної війни українського народу проти польської шляхти у Хотин двічі вступали війська Богдана Хмельницького. Відома Хотинська фортеця і подіями Хотинської війни, яка проходила під стінами фортеці у вересні – на початку жовтня 1621 р. Ця війна прославила запорозьких козаків та їхнього гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного і стала переломним моментом в історії Османської імперії. Перемога під Хотином врятувала Західну Європу від вторгнення яничар, справила сильне враження на всі народи і набула відголосу у світовій літературі.

У Хотинській фортеці проводилися зйомки багатьох художніх фільмів, серед яких «Гадюка», «Захар Беркут», «Балада про доблесного лицаря Айвенго», «Три мушкетери», «Стріли Робін Гуда». Серед недавніх – екранізація твору відомого українського письменника Юрія Мушкетика «Яса» та зйомки кінострічки «Запорозька Січ» за повістю Миколи Гоголя «Тарас Бульба».

Хортиця (Запоріжжя)

Хортиця - найбільший острв на Дніпрі, розташований у районі міста Запоріжжя нижче ДніпроГЕСу, унікальний природній та історичний комплек. Протягнутий з північного заходу на південний схід, довжина 12,5 км. У 2007 році був названий одним з "Семи чудес України". Хортиця є історико-культурним заповідником, частиною геологічного заказника "Дніпровські пороги".

Існує думка, що назва Хортиця пішла від імені давнього божества східних слов'ян Хорса, що уособлював сонце. Деякі дослідники виводять назву острова від тюрксько-половецького слова "орта", що означає середній (у даному випадку – той, що знаходиться між двома гирлами Дніпра). У народі назва Хортиця відносять до українського слова "хорт": у контурах острова можна побачити силует хорта. Краєзнавці говорять ще "Велика Хортиця", маючи на увазі що поряд із цим островом знаходиться Мала Хортиця (інакше – острів Байди).

Острів розсікає води Дніпра на два рукави – Нове Дніпро і Старе Дніпро. Долина Дніпра у районі Хортиці є єдиною ділянкою порогової частини річки, що зберігся. Хортиця й острови, що прилягають до неї оголошені геологічним заказником "Дніпровські пороги".

Хортиця не завжди була островом. Нерідко, особливо у спекотливу літню пору, зі східного боку острова до острова підбиралися коси. По них на острів можна було потрапити по суші. На порівняно невеликій території острову умістилися зразки майже всіх видів ландшафтів, характерних для України.

На острові зустрічаються різноманітні природні зони: різнотравно-ковильні степи, дубові і хвойні ліси, поіменні луки. Всього на Хортиці росте біля 960 видів рослин. У балках ростуть залишки лісу (байраки), де переважають татарський клен, дуб, в'яз, чорна і срібляста тополя, груша. Більша частина острову вкрита молодим штучним лісом з сосни і клену. Всього у заповіднику близько 10 багатовікових дерев і кілька десятків дубів віком у сотню років і більше (найстаріші з них – 300-річні), є і сторічна груша. Знаменитому запорізькому дубові (що знаходиться поза о. Хортиця), на думку істориків і біологів, - трохи більше п'ятисот років.